Оповідання

«Довкілля, в якому ми маємо жити» 

Наливайко Альона,  учениця 8-го класу  Великоблаговіщенської  ЗОШ І-ІІІ ступенів Херсонської області

Нашу голубу планету часто порівнюють з величезним космічним кораблем, який летить просторами Всесвіту. А все живе на землі - екіпаж цього корабля. Тільки у нашого космічного корабля немає аварійного виходу, - це я вам кажу, дика чорна пантера Багіра.

– І тому лунає сьогодні: «Тривога на космічному кораблі «Земля!»Майбутнє Землі в небезпеці!»  це і мій крик, це і мій біль. Планета втрачає сьогодні десятки видів тварин, які заносяться в Червону Книгу під звуки траурних маршів екологічної катастрофи.   

Людино, схаменись! Може вже досить! Хіба ти не чуєш, як плаче важко поранена земля, як плачу я, Багіра, над своїми мертвими дітьми.

Мауглі, Братику, ти ж там серед людей, допоможи нам, своїм меншим братам, ми ж колись допомагали тобі вижити. Я народилась серед людей, в князівських клітках в Уйдейпурі, і дещо знаю про Людину. Заради одного червоного камінця вони вбивали б один одного тричі на ніч. У людей немає ані зубів, ані кігтів, але в них є розум. Раніше я вважала , що вбити маленьке людське дитинча – це просто ганьба, а чому ж ти, Людино, найрозумніша істота на землі , не пожаліла моїх дітей.

Мауглі, ти був нам як брат в усьому, за винятком крові. Ти жив разом з нами, жив, як велить Закон Джунглів, та вони вже зовсім не ті, якими ти їх знав.

Зникла вовча зграя, загинув під уламками добрий старий ведмідь Балу, немає вже твого батька Вовка і матері Вовчиці. А все це через вашу Червону Квітку. Того дня ніби страшний смерч пронісся над джунглями – потрощив , поламав коріння, і гілки, я  – мати, я бачила, як гинуть мої діти і нічим не могла ім. допомогти. Як я просила допомоги, як я кричала, Братику, та мене, ніхто не почув. Земле , ти чуєш, як стогне поранена Багіра, ти бачиш, як течуть ріки крові. Чому ж цього не бачить людина?! 

Люди, почуйте голос дикої тварини і допоможіть мені і іншим жителям джунглів вижити. На ваших же очах гине природа. Земля отруєна, родить тепер вона мертвотно, гіркими стають страшні дощі, після яких все сохне і пропадає. Пустіють джунглі… Захистити себе не має змоги ні птах, ні звір. Хто їх врятує, хто? Ми не знаємо, куди нам подітися від людських забаганок, ми і вдень і вночі чуємо шепіт Природи:

- Не вбивайте себе!

- Не вбивайте мене!

- Не вбивайте нас!

Я – Багіра, дика пантера, сила ненависті кипить в мені, як отієї темної ночі серед Джунглів. Ти пам’ятаєш, Братику? Хто витримає мій удар? Та, незважаючи на свою ненависть до людей, я б нізащо в світі не позбавила життя Людину просто так. Я не можу переносити запах їхньої крові. А що ж  зробила людина зі мною і моїми сородичами. Раніше я вважала, що люди тільки найбезжалісніші істоти на землі, але тепер я розумію, що вони ще й найрозумніші. Це вони винні у нерозумній змові з технікою, це вони намагаються лише якнайбільше взяти від Природи. Природа – це наша і ваша домівка , але в ній сьогодні не все гаразд. Ні звір, ні птах не можуть себе захистити. Хто ж нас врятує?

Братику, я вже зовсім не та Багіра, якою ти колись мене знав. Чорна шерсть стала на мені сірою, я вже не така спритна, як раніше, я сходжу кров’ю.  Моє життя в твоїх руках, моє голеньке людське дитинча. Пам’ятай: я сплатила за тебе всі борги, тепер твоя черга. Наступає Пора Нових Пісень, ніде не буває такої чудової весни, як у Джунглях, але цього року її не буде. Земля понівечена, все навколо напівживе, напівзасохле, ніщо не пощадила людина. Не свистять і не гарчать мешканці Джунглів, щось дивне робиться. Люди! Це вам останній шанс! Живе пощади просить! Зупиніться – останній шанс, це планета не тільки для вас.

                                                             Ваша дика чорна пантера Багіра

«Мир і війна»

Лушпай Віталій, учень 8-го класу Великоблаговіщенської ЗОШ І-ІІІ ступенів Херсонської області

Скільки існує світ - стільки й існують війни. Світ ділили, переділяли, знову ділили... Жодна держава не існує вічно: то приєднується до чогось, то відділяється, то її знищують. Іде безкінечний переділ світу. 

І над цими глобальними катаклізмами хтось стоїть, комусь не йметься все захопити, підпорядкувати собі, володіти. 

На жаль, війни роблять не народи, а лише окремі постаті. Стільки історій існує про те, як із-за дрібниці починалися кровопролиття. Так легко підбурити на національну ворожнечу - і так важко зупинити кровопролиття. 

А життя у людини лише одне, і воно не повториться. Ніхто не має права забирати життя іншого, бо немає більшої цінності у світі, ніж людське життя. 

Постійно на земній кулі йдуть війни. Кожен день хтось десь воює, помирає. Для всіх навіть співчуття не вистачить. Найбільше болять людині війни на її території. Слава Богу, ми вже 56 років без війни. Нещодавно святкували річницю перемоги. Який незвичайний цей день! Весна вже давно почалась, але саме 9 травня все буяє і кипить у цвіту; у цей день найкрасивіша весна, найбільший цвіт, найчарівніші квіти, наймиліша музика і найдобріші люди. Цей день на всіх накладає печатку милосердя, доброти, якоїсь патріотичності, урочистості. Щемно на серці, боляче дивитись на останніх ветеранів. Їх уже зовсім мало, і з кожним роком вони бідніші і бідніші. Гірко і соромно їм дивитися в очі, бо держава зробила їх жебраками. Зносилися костюми, скоро ні до чого буде і ордени чіпляти. Отак ми їх шануємо. А вони воювали за Батьківщину, за нас. Невже раніше люди були інші? Кращі? 

Цікаво чи зараз змогли б проявляти такий патріотизм, чи спроможні на подвиги наші сучасники? Держава у нас ніби є і ніби її немає. Зовсім відсутнє почуття захищеності, таке враження, що нікому наверху немає справи до простого народу. А ми ж так чекали самостійності, незалежності! Як довго-довго ми її виборювали. Скільки крові пролито, скільки життів загублено! А в ім'я чого? Хіба ми зараз щасливі? Ми злидарі. Це про нас говорять: чому ми такі бідні, бо дурні; а чому дурні - бо бідні. Замкнуте коло. Я часто замислююся над долею свого народу: ну чому він такий терплячий і покірний? Як може весь народ бути рабом, терплячим волом? Чи ми такі байдужі, чи ледачі, чи боягузи? Мабуть, все-таки страх робить таке з людьми. Так звідки він взявся і коли причепився до нашого народу? 

Наш народ не любить сам розпочинати війни, він ніколи цього не робив. Але він і не вміє себе захистити. А це погано. Ми засуджуємо Росію, що вона споконвіку втручається у чужі справи, розпалює війни, насильно когось завойовує. Прикладів сотні: Кавказ, Прибалтика, Афганістан, Угорщина, Чехословаччина, Чечня тощо. А це кров, це смерть синів, у яких є матері. 

Моя Україна не любить війн, вона не кривава. Це дуже добре, нехай хоч матері наші спокійно сплять. Але і такою терплячою теж не можна бути. Адже ми зараз не живемо, ми існуємо, щоб не померти. Це дико після стількох років цивілізації, при такому розвитку культури, при наявності такої історії. Так не може бути довго! Просто це протиприродно. Адже існують світові закономірності. Мабуть, ми переживаємо зараз сутужні роки. І не може бути, що ніколи нічого не зміниться. Зміниться обов'язково! Шкода лише, що наше життя уже пройде... 

«Збережемо наші душі, аби зберегти планету»

Ткаліч Віра, учениця 8-го класу Великоблаговіщенської  ЗОШ І-ІІІ ступенів Херсонської області

Привіт, любі діти ХХІ століття!

Я вирішила розповісти вам про те, що мене дуже хвилює. Не посміхайтеся, будь ласка, так скептично, це, дійсно, для мене дуже важливо. А чи знаєте ви, хто я? Так, так, я той самий кущ калини, який полюбив гарний хлопець, забрав із собою, бо хотів посадити в своєму саду, але не довіз і кинув напризволяще. Та я вижила, вчепилась коріннями в землю і зростала на лузі скраю. Важко жити в чужому краї без рідних, без подруг, без дому. Я до цих пір здригаюся, коли бачу людей. А я думала про вас, люди, інакше. На мені завжди буває багато плодів, я годую і людей, і птахів, але ви цього не розумієте . Ви живете одним днем, мої гілки ламаєте, плоди розкидаєте, нівечите мене, живу, а я  кричу від болю, а мене ніхто не чує.  

Схаменіться люди, захистіть природу,

Як не буде лісу й річки, не буде й народу.

Діти, почуйте мене, ми ж, як і ви витвір природи небесної, тільки й того, що ми весь час стоїмо і мовчимо.  

Я останній кущик калини,

Всі пішли під сокири й машини.

Того дня наче смерч пронісся,

 Потрощив і коріння, і листя.

Негоже, ой негоже для людини кидати природі величавій під ноги і красу її, і славу. Діти, чи чули ви про Зелену книгу, там є зведення про рідкісні зникаючі рослинні угрупування, які потребують вашої особливої охорони. Хіба ви не знаєте, що існує спеціальний Лісовий кодекс України, в якому в ст. 86 йдеться про організацію охорони і захисту лісів кожним, хто приходить до лісу. У ліс йдуть туристи, рибалки, мисливці , розривають криком і пострілами тишу, все знищують і ламають, ніби вони востаннє прийшли сюди. А скільки залишається незатушених багать, кожного року від пожеж гинуть сотні гектарів лісу.

Дерева віти похилили в тузі,

Коли ж прийде кінець нарузі?

Я вже згодна поклониться людині – варвару, до ніг,

Можливо, врешті й змилостивиться,

А Бог тоді її б простити зміг.

Охорона природи – це обов’язок кожної людини. Пам’ятаймо : ми –люди, поки є природа.    

 Діти , йдіть до лісу, але йдіть з ю. Пам’ятайте, що людина – скрізь повинна бути сама собою, природулюбов шанувати треба, адже ми смітимо не тільки собі, а багатьом – багатьом поколіннями. Це значить, що батьки смітять своїм дітям і онукам. Ми повинні зберегти природу для наших нащадків,користуватися нею розумно.       

Любі мої ровесники, якщо ви зрозуміли мене, то допоможіть мені залишитися живим.

                                                                                   Ваш кущ калини.  

Я - СПРАВЖНІЙ РЯТІВНИК

Душина Ганна, 15 років, технічний ліцей Шевченківського району,

Глибоко, глибоко в душі кожна людина тяжко переживає проблеми оточення. У більшості з нас ці думки у свідомості надовго не затримуються, тому що вони перегороджуються особистими проблемами, переживаннями та враженнями. Чи хтось думає не лише про майбутнє близьких собі людей, а й про все людство? Такі запитання у підсвідомості скоріш за все заміняються такими як: «Чи не забагато я на себе беру? Чому я, а не хтось інший? Я хочу жити заради себе і близьких, а не змарнувати життя і не досягнути нічого!».На жаль такий хід думок найрозповсюдженіший серед підлітків. Чому серед підлітків? Тому що у наш час, як всі говорять, надія лягає на молоде покоління. Рідкість навіть почути щось не в свою користь від людини, адже вона – це істота, яка все робить задля себе. Так саме істота. Тому що у наш час людину від тварини, тобто від істоти, відрізняє лише вміння думати. Зустріти в житті людину, яка бачить те, що не бачать оточуючі, тобто не те, що перед тобою, а те що за ним, велика рідкість. Але все ж таки я не полишаю надії на те, що ще є люди, які йдуть стежкою, по якій рідко ступає нога людини.

Герой моєї оповіді звичайний хлопчик на ім’я Ваня. Він навчається у шостому класі середньої загальноосвітньої школи. Та є те, що відрізняє його від інших – Ваня думає прозоріше і глибше, ніж діти його віку. Неподолане бажання допомогти всім і кожному присутнє в його душі.

Прийшла весна. Наближається свято Восьмого березня. Класний керівник Вані вирішила влаштувати пікнік. Так як школа знаходиться неподалік від парку «Дорогожичі», то вирішили святкувати там.

Цей світлий та святковий день настав. Вибравши гарну поляну, дорослі почати готувати, а діти гратися. Хлопці грали у футбол, дівчата гойдалися на гойдалках, а Ваня зі своїм другом Максимом збирали квіти для своєї вчительки, неподалік від галявини. Максим дістав цукерку, з’їв її і викинув обгортку на землю. Ваня був обурений і сказав:

- Негайно підійми! Ти сам мені говорив про те, що тут досить брудно, а тепер смітиш?

- Всі смітять і я буду!- сказав хлопець, і відійшов від Вані на крок.

- Але ж це погано! Екологія у наш час шокуюча. Можливо світ знаходиться на межі життя і смерті. У купі сміття жодна рослина не буде існувати. А якщо рослини помруть, то чим ми будемо дихати?

У цей час повз хлопців проходила вчителька і випадково почула їхню розмову:

- Ваня, ти правильно кажеш. Я вам допоможу. А зараз ходімо святкувати.

Ваню весь день не полишали думки щодо вчительки. Наступного дня в школу завітав відомий еколог Ян Берін, який провів бесіду з Ванею:

- Які саме ідеї ти маєш?- запитав Ян у Вані.

Я хочу щоб люди менше смітили. Наприклад, можна зробити контейнери для різновидів сміття: пластикове, скляне, металеве..- хлопець розповідав з такою жагою, що його важко було зупинити.

- Я вражений. Це геніально. Це дійсно може врятувати людство. Я сьогодні ж запропоную цю ідею в міністерстві охорони довкілля.

Іван чекав новин від еколога і почув випадково по телебаченню про прийняття закону щодо спорудження контейнерів для сміття. Радість не мала меж. Ваня закричав: « Я справжній рятівник!»

Наступного тижня хлопця нагородили грамотою. За підрахунками вчених цей винахід рятуватиме людство від забруднення найближчі тисячу років.

ЧИСТЕ СУМЛІННЯ

Чуба Марія, учениця 1-А класу Горлівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 49

Уперше в цьому році для першокласників пролунав перший дзвоник. Олена Сергіївна, перша вчителька, запросила дітей до просторого світлого класу. Уперше в житті розпочався для них  перший урок.

Олена Сергіївна із захопленням почала розповідь про мальовничі куточки України, про все багатство рослинного і тваринного світу нашого краю. Наша Батьківщина – прекрасна і загадкова. Величні Карпати, могутній Дніпро, безмежне Чорне море, широкий Бахмутський степ вражають своєю неповторністю. Україна може пишатися своєю предковічною історією, яку творили не один десяток українців. Серед яких Ярослав Мудрий, Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко та інші.

–                             А що для своєї Батьківщини зробили ви? – запитала вчителька в дітей. – Чи є вам чим пишатися?

Першим руку підняв Максим:

–                             Кожної зими ми з батьком будуємо годівнички для пташок. Я постійно стежу за тим, щоб у горобців було насіння та крупа. А у синичок висів шматочок сала. За нашу турботу горобці та синички весело цвірінькають у нас під вікном.

–                             Молодець, Максимко, - похвалила вчителька, – це добра справа!

–                             А я в минулому році разом  зі своїм старшим братом біля свого будинку посадили цілу алею берізок, – похвалився Сашко. –  Молоді деревця вже прижилися і створюють приємний затінок у спекотній літній день.

–                             Справді, це гарний вчинок, – сказала Олена Сергіївна.

Діти вже сміливіше по черзі почали розповідати про те, як допомагають тваринам, доглядають за рослинами.

        Останньою несміливо підняла руку Наталочка:

–                             А я щовечора прогулююсь у парку. Він ще молодий, але чудовий. Дуже приємно дихати чистим і свіжим повітрям. Мені стає дуже прикро, коли я бачу там купу сміття, яку залишили після себе люди, фантики від цукерок, зламані гілочки. Я не маю права залишатися байдужою і пройти мимо. Тому прибираю сміття в пакет. Якщо мій парк буде чистим, значить і маленька часточка нашої планети стане кращою. Чиста планета – моє чисте сумління!

ПРИКЛЮЧЕНИЯ ЧИПА И ШАРИКА, ИЛИ КАК ОНИ СПАСАЛИ ФЛОРУ

Баєвський Костянтин, учень  6-А класу Дружківської загальноосвітньої  школи І-ІІІ ступенів № 7 

Был ясный солнечный день. Тёплые лучи весело играли на окнах домов. На улице им. Пушкина в 112 квартире живёт шестиклассник Чип со своими родителями и собакой Шариком. По соседству с ними – его лучшая подруга Флора. Ребята учатся в одном классе и каждый день ходят вместе в школу.

Сегодня после уроков они договорились встретиться во дворе и пойти погулять в парке. Чип пришёл к назначенному месту и прождал Флору более получаса. Флоры не было, и Чип начал переживать. Он решил покричать ей с улицы. Но, посмотрев на её окно, увидел, что из открытой форточки поднимались маленькие темные клубочки дыма. Чип почувствовал беду и бросился к двери её квартиры, но та оказалась заперта. Он не растерялся, забежал к себе домой и вызвал пожарных. Но мысли о Флоре не давали ему покоя. Где сейчас Флора? Жива ли она? Что с ней? Чип понимал, что каждая минута дорога для её жизни. Но как попасть в её квартиру? И в этот момент его четвероногий друг Шарик начал тревожно царапать балконную дверь. Через минуту они оба стояли на балконе, а Шарик беспокойно лаял в сторону едва приоткрытой двери на соседнем балконе. “Да это же как раз то, что нужно! – воскликнул Чип. – Ты, Шарик, молодец!” Они ловко перелезли и оказались на балконе Флоры. Шарик заскочил в горящую квартиру, а за ним и Чип. Мальчику стало трудно дышать, он закашлялся, но всё равно упорно продолжал поиски Флоры. Он понимал, что счёт шёл на секунды. Казалось, прошла вечность. Но вот Чип вместе с верным другом вытащили Флору на балкон. Осталось совсем немного. Закрыв за собой балконную дверь, они на время почувствовали себя в безопасности и стали дожидаться пожарных. А в это время во дворе собиралось всё больше и больше людей. Они с ужасом смотрели на пылающую квартиру и детей, которых нужно было спасать. Но вот подъехала пожарная машина, спасатели выдвинули лестницы, и через несколько минут школьники с собакой были уже на земле. Бояться было нечего. Маленьких героев окружили врачи, журналисты, фотографы. Но Чипа мучил только один вопрос: как Флора?

Наутро возле подъезда снова собралось много жителей. Все с гордостью увлечённо читали на доске объявлений статью “Маленькие герои”. Люди обсуждали вчерашнее событие и не переставали восхищаться мужеством Чипа и Шарика.

Службове відрядження

Абрамов Владислав, 16 років, учень 9 класу Рівчак- Степанівської ЗОШ I -III ст.Носівського району Чернігівської області,

Приміський автобус, запилений і розжарений червневою спекою, напружуючи сили, мчить по дорозі. Легенькийвітерець вривається у відкриті вікна, приємно обвіває пасажирів, що знемагають від  спеки.Серед присутніх виділяється дівчина, на якій мимоволізупиниш погляд. Її пишне руде волосся, як магніт, притягує кожного, викликаєзачудування: "Звідки таке диво!"

Та їй , Ілоні Гайворонський , журналісту міської газети, до всього цього небуло ніякого діла. Голова повнитьсядумками про редакційне завдання, про нелегку зустріч з людиною,про яку має   писати.   Кажуть, чоловік складної долі, характеру. "З чого почати розмову? Як не зробитилюдині боляче? Чи захочуть, взагалі, з нею говорити? " ,- такі думки рояться  в голові, не дають спокою.

Автобус повертає  з траси й тихенько котить на бічну дорогу, що веде до села.  Швидкозабіліли хати, потопаючи в зелені садків і різнобарв'ї городів. У центрі села Ілона швидко зістрибнула зі сходів автобуса, майнула рудим волоссям і попрямувала до будинку, де містилася сільськарада.

Після приємної прохолодиприміщення не дуже хотілосявиходити на спекотливе подвір'я. Та її чекала зустріч на вулиці Луговій, 17 з Самсоненком Віталієм Петровичем - героєм майбутнього нарису.

Сторожко заглянувши за тин ( чи не причаїлася десь собацюра, щоб несподівано накинутися на непроханого відвідувача), Ілона відчиняєворітця, що злякано кигичуть по - чаїному, прямує ледь протоптаною доріжкою до хати.

Невеличка прибудова, розкішнозаплетена диким виноградом, сіро - попелястий кіт задоволено розлігся на східцях,виставивши на сонечколише кінчик пухнастого хвоста.

«Моя хата не скраю - я завжди допомагаю»

Никитюк Марія,12 років, Житомирська область

Ще, мабуть, у 200 році якогось там століття в містечку Н у будиночках, що мали тільки три кути та два вікна, жили дивні люди. Умовно їх поділяли на дві групи: на тих, хто мешкав скраю, і на тих, хто поселився в центрі.

Так уже склалося, що в містечку Н завжди траплялися нещастя. Одна частина його жителів лінувалася, не хотіла нікому допомагати, казала: «Моя хата скраю - я нічого не знаю». Друга ж була доброю й чуйною. Її життєвим девізом стали слова: «Моя хата не скраю - я завжди допомагаю». 

Посеред міста стояв будиночок, у якому панували тільки сум і горе.

Його мешканець ніколи не допомагав людям і не вимагав від них нічого. Та одного разу там виникла пожежа. Вогонь був такий сильний, що його не змогла б загасити одна людина, тому господар Б був вимушений покликати на допомогу. На жаль, він оббіг весь центр міста, але бажаючих зарадити лихові так і не знайшов. Залишалося тільки одне: просити допомоги в жителів окраїни Н. Мрійливий чоловік хотів знайти добрих людей. Він стукав в одні двері, в інші. Однак скрізь йому відмовляли в допомозі. Незважаючи на невдачу, Б постукав в останній будинок. Ледь жевріюча надія горіла в його очах. Відчинилися двері, і звідти виглянула маленька голівка. Б кинувся до хлопчика й попросив: «Я знаю: ти добрий і не відмовиш. Будь ласка, переконай своїх батьків, щоб допомогли мені». Благання Б, сум у його очах, як той бальзам, подіяли на малюка. Він перейнявся співчуттям і побіг до тата. Що і як говорив, ми не чули. Але після тієї розмови на порозі будинку з’явився широкоплечий чоловік і сказав: «Моя хата скраю, але я допоможу». Б невимовно зрадів.

Разом вони побігли до палаючого будинку й побачили, що біля нього зібралася сила-силенна небайдужих людей. Одні з них носили й виливали воду, інші тягнули відра з піском. Були й такі, які, ризикуючи власним життям, накрившись покривалами, присівши, проникали в будівлю й рятували дорогоцінні речі. Пожежу вдалося загасити. 

Багато слів вдячності прозвучало з вуст Б добрим людям. З того часу він залюбки допомагав іншим і радо зустрічав гостей у своєму домі. А жителі Н уже не групувалися. Вони зажили дружно й стали допомагати один одному в складних ситуаціях.

«ПОЖЕЖНИКИ МАЙБУТНЬОГО»

Обшитош Євген,

вихованець гуртка «Юний ерудит»  Вижницького районного будинку дитячої та юнацької творчості, Чернівецької області

керівник: Попович Олена Станіславівна 

Рятівник і друг

Шута Сніжана, 11 років

Смяцька ЗОШ І-ІІІ ступенів Новгород-Сіверської районної ради Чернігівської області

– І куди це всі так поспішають? – подумав Мультик, маленьке сіреньке кошенятко, дивлячись на вулицю у віконце. – От і Марійка вже до школи зібралась. Зараз піде, і я знову залишусь один-однісінькій!

Мультик стрибнув з підвіконня, підійшов до дівчинки.

– Не сумуй, - погладила вона його. – Скоро буду. Ще пограємось з тобою.

–                    Ні! З мене годі! – вирішило кошеня. – Я піду сьогодні на вулицю!

Марійка якраз двері зачиняє, але щось трапилось із замком. Мультику тільки цього і треба було. Він непомітно проскочив повз дівчинку, а далі побіг на вулицю.

– Здається, не помітила, – полегшено зітхнув він. Роздивився навколо все. – Так ось яка вулиця насправді!

Тільки кошеня стрибнуло на дорогу – ледь не потрапило під колеса автомобіля. Добре, що водій помітив.

–                    Як я злякався! Але це мене не зупинить!

Кошеня із широко розкритими очима дивилося на світ. Весна, сонце, тепло, дитячий сміх, квіти, пташки … Ой, які гарні пташки! Так гарно співають!

–                    Можна мені з вами пограти?

Тікають...

–                    Почекайте мене! Я з вами! – кричить Мультик пернатим.

Та пташки вже злетіли на дерево. Кошеня, не довго думаючи, вирішило залізти на нього. Залишилось ще зовсім трішки – пташки вже полетіли геть.

–                    Шкода. Знайду собі інших друзів.

Почав злазити, але дуже високо.

– Ой, як страшно, допоможіть! Я боюся висоти! Рятуйте! – плаче бідний Мультик.

Довгий час просидів він на дереві. І не помітив, як до дерева підійшов сусідський хлопчик Тарасик.

–                    Як же ти туди потрапив? – дивувався хлопчик.

–                    Хотів друзів знайти, погратись, - пронявчало кошенятко.

– Зараз я тобі допоможу.

Кошеня зраділо, лапкою сльози з оченяток витирає, чекає свого рятівника. А Тарасик вже несе драбину.

–                    Обережно! Не впади! – хвилюється Мультик.

Кілька хвилин – і маленький сіренький пухнастий м’ячик у Тарасових руках.

– Дякую тобі, Тарасе. Ти – мій герой, мій рятівник, – вдячно промуркотіло кошеня.

Із тих часів Мультик ніколи не тікав з дому. І з Тарасом він подружився. Хлопчик щодня приходить з ним гратися.